Відомості про район
Райдержадміністрація
Прес-центр
РДА і громадськість
Районна рада
Місцеві ради

Запобігання та протидія насильству в сім’ї

Насильство в сім’ї є однією з найбільш розповсюджених форм порушення прав людини. У більшості випадків протиправні дії проти когось із членів родини супроводжуються актами агресії, приниження та жорстокої поведінки. Подібні дії з боку насильника приводять до негативного фізичного, психічного та соціального стану здоров’я постраждалої особи чи кількох осіб, членів цієї родини. Як правило, найбільше страждають від сімейного насильства жінки, діти та люди похилого віку, хоча про останню категорію йдеться дуже мало.

Протягом тривалого часу в Україні на рівні суспільства проблеми насильства в сім’ї активно не обговорювалися. Правозахисні громадські організації, зокрема жіночі, стали не тільки ініціаторами захисту жертв насилля, а й спонукали державні органи влади до формування необхідної законодавчої бази щодо розширення державної систему захисту потерпілих від насильства.

Верховною Радою України 2001 року було ухвалено Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» та Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису». Прийняття законодавчої бази у сфері попередження насильства в сім’ї свідчить про винесення цієї проблеми з розряду приватної проблеми родини на державний рівень.

Практично в усіх регіонах України почали функціонувати спеціалізовані установи для жертв насильства в сім’ї, зокрема кризові центри, центри соціально-психологічної допомоги, спрямовані на надання комплексної психологічної, юридичної, інформаційно-консультативної, соціально-медичної та іншої допомоги, а також, у разі потреби, надають тимчасовий притулок (до 3 місяців), зокрема, жінкам і дітям, які потерпіли від насильства в сім’ї або опинилися в кризовій ситуації. На кінець 2007 року в Україні діяла низка державних організацій, зокрема, 22 центри соціально-психологічної допомоги, 16 центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства у сім’ї, 2 притулки для жінок, 11 дитячих притулків. Послуги потерплим надавали й громадські організації.

Разом із тим, незважаючи на певні позитивні зрушення у розв’язанні проблеми насильства, механізм правового та соціального захисту потерпілих від насильства залишається недосконалим: не вистачає відповідних закладів для надання допомоги потерпілим та спеціально підготовлених фахівців у сфері запобігання насильству, неефективною є система раннього виявлення випадків насильства в родині. Недостатньо ефективною також є система санкцій, що застосовуються щодо осіб, які вчиняють насильство в сім’ї .

Актуальним є вивчення практики надання послуг тим особам, що потерпіли від насильства, визначення чинників, що впливають на якість цих послуг та можливих шляхів вдосконалення реалізації Закону України „Про попередження насильства у сім’ї”. Тому наприкінці 2007 року Державним інститутом розвитку сім’ї та молоді на замовлення Департаменту сімейної, гендерної політики та демографічного розвитку Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту було проведено моніторинг виконання Закону України „Про попередження насильства у сім’ї”.

У дослідженні застосувались такі методи дослідження, як: аналіз міжнародної та української нормативно-правової бази тощо; інтерв’ю з експертами та фахівцями щодо ефективності реалізації Закону України „Про попередження насильства в сім’ї” (59 респондентів); напівструктуровані інтерв’ю з користувачами (61 респонедент) та надавачами (58 респондентів) послуг для потерпілих від насильства людьми; моніторингові візити (до закладів, що надають послуги потерпілим).

Ця стаття має на меті представити результати дослідження, зокрема, результати аналізу існуючої нормативно-правової бази щодо надання послуг потерпілим від насильства у сім’ї, її обмежень та перешкод для надання ефективних послуг, а також надати пропозиції щодо розв’язання виявлених труднощів.

Міжнародне право щодо захисту прав людини тлумачить насильство у сім’ї як порушення прав людини й накладає на всі країни зобов’язання знайти ефективні правові засоби протидії насиллю. Тому питання протидії насильству в сім’ї є предметом численних міжнародних актів, ратифікованих багатьма країнами світу.

Йдеться про низку міжнародних документів, які визначають правові норми, пов’язані із захистом жертви насильства: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; Міжнародна конвенція про економічні, соціальні та культурні права; Конвенція ООН про викорінення всіх форм дискримінації щодо жінок та Факультативний Протокол до неї; Конвенція ООН проти тортур та інших форм жорстокого, нелюдського чи принижуючого поводження або покарання; Конвенція ООН про права дитини.

Наша країна ратифікувала ці документи, що дає підстави говорити про наявність необхідної нормативно-правової бази, яка опирається на норми міжнародного права щодо захисту прав людини.

Водночас міжнародна спільнота багато уваги приділяє протидії насильства саме над жінками. У Декларації про викорінення насильства щодо жінок (Генеральна Асамблея ООН, 20 грудня 1993 р.) йдеться про те, що погроза здійснення насильницьких дій, примус або довільне позбавлення волі особи також є актами насильства (ст. 1).

Радою Європи були прийняті „Рекомендації щодо захисту жінок від насильства” (30 квітня 2002 р.), які мають важливе значення для трактування та правового вирішення питань, пов’язаних з насильством щодо жінок. Цей документ тлумачить поняття „насильство проти жінок” як акт ґендерного насильства, який може завдати фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди, призвести до страждання жінок, включаючи загрозу таких дій, як залякування, безпідставне позбавлення свободи, що можуть мати місце у приватному чи публічному житті кожної жінки.

Прийнявши у травні 2006 р. Резолюцію за № 1512 щодо об’єднання парламентів для подолання побутового насильства над жінками, Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ініціювала проведення пан’європейської кампанії Ради Європи по боротьбі з насильством над жінками на рівні національних парламентів країн-учасниць.

Насилля в сім’ї тісно пов’язане з торгівлею людьми. Світова спільнота прийняла ряд документів, які покликані протидіяти цьому ганебному явищу. Йдеться про Пекінську декларацію та Платформу дій, прийняту в ході 4-ї Всесвітньої конференції з питань жінок (Пекін, 1995 р.); Резолюцію про основні заходи й ініціативи, направлені на втілення в життя Пекінської Декларації, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН в рамках 23-го надзвичайного засідання (Нью-Йорк, 5–9 червня 2000 р); Конвенцію ООН про боротьбу з міжнародною організованою злочинністю та Протокол до неї про запобігання, припинення і покарання за торгівлю людьми, зокрема за торгівлю жінками та дітьми (2000 р.). Верховна Рада України 2004 р. ратифікувала Конвенцію ООН по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю (Палермську Конвенцію) та додаткові протоколи до неї, зокрема Протокол про попередження й припинення торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми та покарання за неї.

Слід згадати ще кілька документів, які тісно переплітаються з насильством в сім’ї. Мова йде про викрадення дітей, адже дуже часто, рятуючись від жорстокої поведінки батьків, саме діти стають „живим товаром” для не менш жорстоких дорослих. Тому прийняття Постанови Кабінету Міністрів України „Про виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей” (від 10 липня 2006 р. № 952) дає можливість долучитися до міжнародно-правового механізму впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують за кордоном.

Іншим важливим документом, який спрямований на подальший розвиток умов для захисту прав та інтересів дитини є Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей» (від 3 серпня 2006 р). Ратифікація Конвенції є свідченням про готовність України дотримуватись міжнародно-правових стандартів у сфері захисту прав дітей, зокрема дітей, що постраждали від насилля.

В Україні діє національне законодавство, що регулює певні питання протидії насильству в сім’ї.

Насамперед, це Конституція України, яка не тільки визначає основні права та свободи громадян, а й гарантує їхній захист.

5 березня 1999 р. було прийнято Закон України «Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок»; який спрямовано на зміцнення інституту сім’ї, формування партнерських відносин в родині, рівного розподілу обов’язків між подружжям.

У Кримінальному кодексі України (№ 2341–ІІІ від 5.04.2001 р.) визначаються види злочинів, які пов’язані із жорстоким поводженням з дітьми, зокрема, умисне вбивство дітей; доведення дітей до самогубства; нанесення тілесних ушкоджень; побої та мордування; катування; незаконне позбавлення волі або викрадення дитини тощо.

У січні 2006 р. Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, зокрема до ст. 149 „Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини” та ст. 303 „Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією”, що дає підстави стверджувати про приведення необхідних норм українського законодавства у відповідність із Палермською Конвенцією.

Часто злочини, пов’язані з домашнім насильством, трактуються правоохоронними органами як «хуліганство». В таких випадках мова йде тільки про порушення «громадського порядку» та вияв «неповаги до суспільства», що є підставою для застосування Ст. 173 Кодексу України про адміністративні порушення (№ 8073–Х від 07.06. 2003 р). Важливо зазначити, що саме п. 2 цього Закону дає роз’яснення про міру відповідальності за вчинення насильства особою або невиконання захисного припису (у вигляді штрафу чи проходження виправних робіт).

Сімейний кодекс України (№ 2947–ІІІ від 10.01.2002 р.) належить до законів з цивільного права та регулює правові аспекти насилля у сім’ї. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Сімейного Кодексу України, сім’ю утворюють особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом та мають взаємні права та обов’язки. Тлумачення цієї норми означає, що сім’єю є не тільки особи, які перебувають в зареєстрованому шлюбі, але й особи, які проживають у громадянському шлюбі та члени їхньої родини.

Також відповідно до положення ч. 4 ст. 3 Сімейного кодексу України підставою для сімейних правовідносин окрім шлюбу, визнаються кровне споріднення, усиновлення та інші підстави, що не суперечать моральним засадам суспільства. Наприклад, захистом правових органів можуть користуватися мати чи батько, якщо вони піддаються насильству з боку власних дітей; брат чи сестра, якщо вони піддаються насильству з боку дядька чи тітки тощо.

Окремо слід зазначити, що норми цього законодавства передбачають дії, спрямовані на захист дітей від жорстокості та насильства не тільки з боку батьків, також поширюються на осіб, які їх замінюють – усиновителів, опікунів (піклувальників), прийомних батьків, батьків-вихователів.

Процедура розлучення завжди вимагає особливого розгляду, оскільки дуже часто саме її застосування створює кращі умови по відношенню до насильника, а ніж до самої жертви. Так, згідно Ст. 105 цього Закону шлюб може бути розірваний за письмовою заявою чоловіка або жінки чи за їх спільною заявою. Але процедура розлучення (Ст. 3) прописана таким чином, що її застосування не забезпечує захист жертви, якщо вона проживає спільно з особою, яка вчинила по відношенню до неї насильство на час судових процесів. Тобто в цей час насильник може продовжувати здійснювати насилля проти особи, яка чекає на кінцевий варіант судового рішення.

У цьому законодавстві є окрема стаття, яка покликана захищати права дітей на власність (Ст. 167). У ній передбачена можливість виселення з жилого приміщення батьків, якщо вони проживають спільно з дітьми, по відношенню до яких вже позбавлені батьківських прав. На практиці ця норма закону майже не застосовується: як правило, діти залишаються проживати разом з батьками, які пиячать, вживають наркотики, ведуть аморальний спосіб життя. У кращому випадку вони можуть проживати на житловій площі опікунів, які не завжди їх прописують або взагалі не включають до процесу приватизації житла. На таких дітей не поширюються пільги щодо отримання позачергового житла, хоча фактично житлом вони не забезпечені.

Подібні прогалини спостерігаються й у Житловому кодексі України, схваленому ще у 1983 році й діючому на сьогодні із численними редакціями. Часто члени сім’ї, які потерпілі від насильства, проживають спільно з особою, що вчинила щодо них насилля, через недосконалу систему визначення прав на майно та іншу власність.

Можуть також виникати складнощі щодо закріплення за дитиною житла, коли її направляють в інтернатний заклад за заявою батьків, оскільки за чинним законодавством захист прав дитини на житло з боку відповідних установ (соціальних служб, служб у справах дітей тощо) не передбачений. Тобто через недосконалість Сімейного кодексу дитина може постраждати не тільки через насилля, яке було вчинене по відношенню до неї, але й втратити свої права на житло та інше майно.

Водночас у ст. 25 Закону України “Про охорону дитинства” (ухваленому 24 квітня 2001 р. № 2402-Ш) прописані норми збереження житла за дитиною у випадку передачі її під опіку, на влаштування у будинок дитини, дитячий будинок, школу-інтернат, дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю.

Загалом Закон України „Про охорону дитинства” відзначає, що кожній дитині гарантовано право на свободу, особисту недоторканість та захист гідності. Саме держава покликана проводити захист дитини від усіх форм фізичного та психічного насильства, приниження, образ, недбалого чи жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, зокрема з боку батьків або осіб, що їх замінюють.

На сьогодні українська судова практика має невеликий досвід успішної роботи щодо вирішення проблем насильства у сім’ї, оскільки юридичні процедури можуть відноситься як до цивільного, так і до кримінального права, що вносить серйозні розбіжності при розгляді конкретної справи особи, яка вчинила насильство. Саме тому існуючі правові норми скоріше ускладнюють процедуру доказу наявності фактів насильства та скоєння таких злочинів щодо жертви, ніж дають підстави для протидії чи запобігання.

Важливим кроком протидії насильства у сім’ї стало прийняття Розпорядження Кабінету Міністрів України про схвалення Концепції Державної програми підтримки сім’ї у 2006 – 2010 рр. Але про ефективність цієї роботи йтиметься лише за умови, коли будуть сформовані відповідні регіональні програми заходів та механізми їх реалізації на місцях .

Як уже згадувалось, 15 листопада 2001 р. Верховною Радою було прийнято Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” (№ 2789–ІІІ), який набув чинності у 2002 р. та став першим серед країн Центральної і Східної Європи та СНД спеціальним законом у сфері боротьби з насильством в сім’ї. Цей Закон визначає чотири види насильства: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне, формулює правові й органiзацiйні основи попередження насильства в сім’ї, описує органи та установи, які покликані здійснювати заходи з попередження цього негативного явища. Його дії поширюються не тільки на осіб, які перебувають у законному шлюбі, але й на тих, хто спільно проживає без офіційної реєстрації.

У розділі І (Ст. 1) цього Закону визначено основні терміни, що пояснюють загальні положення щодо існуючих видів насильства, дається визначення «жертв насилля», «попередження насильства в сім’ї», пояснюється, коли слід вважати, що існує «реальна загроза вчинення насильства в сім’ї», вводиться поняття «захисний припис». Формулювання поняття «віктимна поведінка щодо насильства в сім’ї» пояснює, що жертва сама може провокувати насильство власною поведінкою. Наявність цього визначення у Законі викликає серйозну критику з боку багатьох правозахисних організацій та установ, які працюють з жертвами насилля.

Суттєвим недоліком закону є відсутність уніфікованих нормативно-правових актів для регулювання питань ювенальної юстиції, а також судів, які б розглядали не лише кримінальні справи стосовно дітей, але й цивільні, які пов’язані з особистими, житловими і майновими правами дітей.

Слід також зазначити, що цей закон передбачає використання низки методів для попередження та захисту жертв насильства. Сюди відносять видачу захисних ордерів, створення спеціальних закладів для жертв домашнього насильства, центрів медичної та соціальної реабілітації, кризових та моніторингових центрів. Аналіз цього дослідження дає підстави говорити про те, що більшість спеціалістів (90%), які працюють у сфері захисту осіб від домашнього насилля, визнають та опираються на норми Закону України „Про попередження насильства в сім’ї”.

Однак опитані під час дослідження респонденти зазначають, що закон не надає детального опису закладів і служб, покликаних захищати осіб, які потерпіли від насилля в сім’ї, не передбачає адекватного механізму для державного фінансування подібних установ, тобто механізм реалізації цих норм має суттєві недоліки.

Для налагодження механізму роботи з особами, які здійснили насилля у сім’ї, Міністерством внутрішніх справ України було розроблено та впроваджено в дію „Інструкцію про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство у сім’ї” (№329 від 9.04.2002 р.). Це Міністерство ініціювало прийняття Закону України „Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису” (№759-ІV від 15.05.2003 р). Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 616 затверджено Порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім’ї або його реальну загрозу. Також затверджено та впроваджено в дію „Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення” (№5/34/24/11 від 16.01.2004 р).

З прийняттям цих підзаконних актів можна говорити про спробу налагодження механізму реалізації відповідного нормативно-чинного законодавства щодо протидії насильства в сім’ї, хоча на думку правозахисників цього явно не вистачає для ефективного захисту жертв насилля.

На початку 2004 р. Міністерством охорони здоров’я України було затверджено Наказ № 38 від 23 січня 2004 р. „Про затвердження заходів щодо виконання Закону України „Про попередження насильства в сім’ї” та „Примірного положення про центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї”.

30 березня 2004 р. спільним наказом Мінсім’ядітимолодь (сьогодні – Мінсім’ямолодьспорт) та МВС України для вдосконалення механізму взаємодії органів і структур, на які покладено здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї, було затверджено «Інструкцію про порядок взаємодії управлінь (відділів) у справах сім’ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї» (№3/235 від 09.03.2004 р.).

В Інструкції зазначається, що управління (відділи) у справах сім’ї та молоді ініціюють створення при місцевих органах виконавчої влади й органах місцевого самоврядування, а також забезпечують роботу постійно діючих робочих комісій з питань координації дій щодо попередження насильства у сім’ї.

Необхідно звернути увагу на те, що виконання Закону України „Про попередження насильства у сім’ї” проходить досить складно, незважаючи на наявність відповідних підзаконних актів та створення мережі закладів для надання необхідної допомоги населенню. На думку правозахисників – основна причина такої ситуації – відсутність відповідних цільових програм на державному та регіональному рівнях.

На сьогодні ефективність впровадження норм Закону України „Про попередження насильства у сім’ї” досить активно критикується державними установами та громадськими організаціями. Зокрема, під час парламентських слухань „Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження ґендерного насильства” від 22.03.2007 р. було зазначено, що діяльність з боку органів виконавчої влади у сфері попередження насильства в сім’ї потребує суттєвого вдосконалення. Мова йшла про необхідність посилення парламентського контролю за дотриманням законодавства у сфері попередження ґендерного насильства, про потребу раннього виявлення сімей, в яких відбувається насильство або є реальна загроза його вчинення; про створення умов для активнішого залучення місцевої громади та підвищення рівня правової культури населення щодо проблем насильства в сім’ї.

Правозахисні організації („Міжнародна амністія” , міжнародний гуманітарний центр „Розрада” , правозахисна група „Права людини в Україні” ) також вважають, що закон не став ефективним засобом у боротьбі з домашнім насильством.

У ході проведення моніторингу виконання Закону України „Про попередження насильства у сім’ї” більшість опитаних респондентів (фахівців, що відповідають за реалізацію цього законодавства, а також практиків, які надають послуги особам, що потерпілі від насильства) зазначали, що для реального застосування вищезазначеного закону необхідна певна кількість додаткових роз’яснень та підзаконних актів, тому він радше має протокольний характер про наміри і вимагає суттєвого доопрацювання у розділі практичного застосування.

Узагальнюючи висловлені пропозиції та пропозиції учасників дослідження, виокремимо такі напрями змін чинного законодавства щодо протидії насильству в сім’ї:

1) уточнення понятійного та категоріального апарату:

- роз’яснити та доопрацювати поняття „осудності”, роботи з агресорами тощо;

- замінити трактування (або вилучити взагалі) поняття „віктимної поведінки” (Ст. 11) як „поведінки жертви домашнього насильства, що провокує насильство” та „жертва насильства в сім’ї, яка проявляла віктимну поведінку, отримує офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки”.

На думку правозахисників, у законі не повинна міститися така стаття, навіть якщо є потреба звернути увагу на поведінку партнерів та їх взаємостосунки. Застосування цієї норми щодо постраждалої особи лягає на дільничних інспекторів, які без належної освіти й фахової підготовки не завжди кваліфіковано роблять необхідні висновки. У деяких випадках норма щодо „віктимної поведінки” застосовується для пом’якшення покарання особи, яка вчинила насилля.

2) посилення уваги до роботи з кривдниками:

- внести до чинного законодавства норми, які б регулювали механізм не тільки вилучення жертви насилля (або свідка насилля), але й вилучення кривдника;

- продовжити час затримання насильника (до 15 діб або до розгляду справи у суді), оскільки чинна норма (до трьох годин) не відповідає інтересам сім’ї, яка зазнала домашнього насилля;

- здійснювати захисний припис через суди;

- переглянути практику накладання штрафів на кривдників, яка значною мірою суперечить основним нормам Закону „Про попередження насильства у сім’ї”, оскільки торкає інтереси всіх членів сім’ї, зокрема й потерпілих від насилля (респонденти пропонували внести зміни в част. 1 Ст. 173 Кодексу України про адміністративні порушення, замінивши визначення «штраф» на «адміністративний арешт», а також вказати механізм залучення насильників до громадських робіт замість теперішнього штрафу та визначити процедуру затримання кривдника до розгляду справи у суді);

- доповнити Кримінальний кодекс України статтею про притягнення до кримінального відповідальності особу, якщо вона протягом року кілька разів здійснювала насилля в сім’ї;

- включити до кримінального законодавства покарання за злочини на випадок, коли є потреба у перевихованні кривдника (зазначити термін, протягом якого насильник міг би пройти примусовий курс лікування від алкоголізму; трудового перевиховання; обов’язкового відвідування корекційних та реабілітаційних програм тощо);

3) зміна функцій існуючих органів, відповідальних за реалізацію законодавства:

- надати права органам прокуратури ініціювати відкриття кримінальної справи навіть за відсутності офіційної заяви від жертви насильства;

- розробити механізм вилучення дитини з сім’ї та умови її повернення до батьків (наприклад, у випадку рішення суду). Значна частина респондентів вказала, що в законі варто передбачити статтю щодо розширення повноважень соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, служб у справах дітей, з метою вилучення дітей з кризових сімей;

4) зміцнення інституційної спроможності системи протидії насильству та взаємодії закладів, відповідальних за реалізацію законодавства:

- доповнити Закон „Про попередження насильства у сім’ї” положеннями щодо обов’язковості створення у регіонах притулків для потерпілих від домашнього насильства і здійснення спеціального фінансування закладів підтримки потерпілих від насилля;

- створити в усіх лікарнях на рівні області, міста та району спеціальні реабілітаційні палати, адже, на думку деяких респондентів, лише за таких умов жертва насилля матиме час та можливість відновити здоров’я, пройти необхідні реабілітаційні програми тощо;

- запровадити навчальну програму з питань протидії насильству в сім’ї для представників правоохоронних органів, судово-медичних експертів, працівників прокуратури та суддів;

- створити міжгалузеву модель співпраці державних та громадських організацій, яка б передбачала чітку координацію різних профільних міністерств та організацій з обов’язковим залученням місцевої громади. Лише за таких умов протидія насиллю у сім’ї може бути ефективною і суттєво вплинути на зміну ставлення до насильників та потерпілих від насилля;

5) сприяння зміні суспільної свідомості та суспільних стереотипів:

- переглянути статті Закону України „Про телебачення і радіомовлення”, Закон України „Про рекламу” з метою обмеження демонстрації кіно та відеопродукції, в яких пропагуються різні види насильства;

- активніше реалізовувати профілактичні та просвітницькі програми серед школярів та молоді.

Проведений аналіз законодавства засвідчив, що в Україні діють основні закони щодо захисту прав людини відповідно до вимог міжнародного права, чого не можна сказати про нормативно-правове забезпечення протидії насильству в сім’ї, а саме про Закон України „Про попередження насильства в сім’ї” .На думку респондентів, цей документ має скоріше декларативний, ніж прикладний характер, оскільки є складним для застосування у реальних випадках, які трапляються в повсякденному житті людей.

У ході дослідження привернула увагу не пріоритетність проблеми насилля для суб’єктів політики, від яких залежить ухвалення рішень на державному рівні. Відповідно виникають проблеми щодо прийняття цільових програм регіонального та загальнонаціонального рівня, складно вирішити питання щодо їхнього фінансування та формування мережі підтримки осіб, які постраждали від насилля.

Для врегулювання виявлених труднощів можна надати такі практичні рекомендації:

– розробити Державну програму щодо попередження насильства в сім’ї з відповідним ресурсним забезпеченням, оскільки не зважаючи на існування Закону „Про попередження насильства в сім’ї”, результати моніторингу свідчать про повну відсутність програм первинної профілактики такого негативного явища як „насильство” (існуюча мережа закладів працює переважно з наслідками насильства в сім’ї, тоді як є нагальна потреба створити мережу установ із запобігання випадків насильству в соціальному оточенні громадян загалом та в сім’ї зокрема);

- розробити пакет підзаконних актів, потрібних для реалізації Закону України „Про попередження насильства в сім’ї”, узгодити понятійний та категоріальний апарат та відпрацювати механізм вилучення з сім’ї кривдника;

- розробити уніфіковані нормативно-правові акти для регулювання питань ювенальної юстиції, а також судів, які б розглядали не лише кримінальні справи стосовно неповнолітніх, й цивільні, пов’язані з особистими, житловими і майновими правами дітей;

- врегулювати низку проблемних юридичних питань, зокрема про надання спеціальних повноважень соціальним працівникам, коли є необхідність оперативного втручання в кризову сімейну ситуацію або коли скоєно насильство стосовно дітей чи інших членів родини.